Роман Харпер Лі «Убити пересмішника»

Лі — юрист за освітою й за фахом, автор роману «Убити пересмішника», удостоєного Пулітцерівської премії в 1960 р., перекладеного на багато мови світу, який очолював списки бестселерів протягом багато часу. Після такої блискучого дебюту Лі оголосила, який працює над другим романом, який, тим щонайменше, не з'явився. Секрет успіху першого роману Лі складалася з багатьох чинників. Однією з них стало своєрідне звучання авторського голоси. У вашому романі описані події 1935 р., які у провінційне містечко Мейкомбе штату Алабама і відтворені з погляду дівчинки, яка мешкає романі період із шести до дев'ятирічного віку, доньки юриста Аттикуса Финча. Але найчастіше в сюжет розповіді й оцінки віддалених наслідків, що відбувається, втручається голос 33-летней письменниці. Ось, наприклад, як описано навчання першокласників читання за системою: «...міс Керолайн махала ми перед носом картками, з яких було виведено друкованими літерами: «кит», «кіт», «будинок», «дим». Від нас, очевидно, не вимагалося ніяких коментарів, і клас мовчазно приймав ці імпресіоністичні одкровення». Лі зображує шлях становлення людини, формування тих понять і уявлень, які визначають саму його сутність. Тож у назва роман винесені слова «вбити пересмішника», якими можна було б назвати одне із кількох епізодів роману: Аттикус купив у подарунок своїх дітей духові рушниці для вправи у спортивній стрільбі. Але з такої рушниці можна було підстрелити і птицю. І слова Аттикуса у тому, що найбільшим гріхом було б вбити пересмішника — невиннейшую позначку, яка клює ягід, а лише співає всім на радість, — виростають під кінець роману до рівня притчі, коли безкомпромісному юристу Аттикусу, здатному захистити у суді темношкірого Робінсона всупереч громадському обвинуваченню містечка, мусять іти на компроміс. Його переслідують, йому загрожують, вночі нападають з його дітей, які повертаються зі шкільного вечора, і заступається них син сусідською сім'ї Редли, випадково виявився дома злочину, повністю десоциализованый, позбавлений спілкування з людьми, що у такому віці зробив злочин, протягом якого батьки тримали їх у будинку правах в'язня. Захищаючи дітей у суцільний пітьмі, Редли випадково вбиває нападаючого його ж зброєю. І, осмислюючи ситуацію із тіла пораненого сина, що лежить непритомний, Аттикус готовий засвідчити в суді, що кривдника убив, захищаючись, хлопчик. Тільки таким чином можна уникнути несправедливого покарання Редли. Потім вирішують сказати, що Боб Юел сам упав свій ніж. Але можу сказати неправду хоче, і присутня під час нападу зовсім ще маленька восьмирічна Джин Луїза. І вона запевняє, що це зрозуміла. На батьків питання: «Що ти від хочеш цим сказати?» — відповідає: «Це було б ніби як вбити пересмішника, також?» І з цими словами стоять зовсім недитячі думки, що бути людиною — означає вміти відрізнити крик дикої птахи від наслідування пересмішника цьому крику; бути людиною — це збагнути, що «майже всі люди хороші, якщо їх, зрештою, зрозумієш». Ця афористично висловлена думку звучить переконливо у вустах восьмирічної дівчинки, оскільки дітям взагалі властиво загострене почуття справедливості. Так під кінець роману практично перевірено виховна система Аттикуса, переконаного, що дітям потрібно говорити правду про: «Коли дитина про щось запитує, заради всього святого, не ухиляйся, а відповідай. Не заговорюй зуби. Діти є дітьми, але де вони помічають відмовки буде не гірший дорослих, і будь-яка обман збиває їх із штибу». Ще однією підтвердженням слушність цієї виховної системи служить голос автора, який безпомилково забирає і вибудовує значущі на формування факти, які запам'яталися з дитинства. Аттикус прагне твердо дотримуватися своїх правил, як і раніше, що Джин Луїза ставить складні питання. Оскільки весь містечко обговорює майбутнє розслідування у суді справи про згвалтування, вона запитує, що таке «шльондра», і потім що таке «гвалтувати», і, почувши Аттикуса відповідь: «Плотское пізнання жінки силою і її згоди», — здивована: «Та й край? Чому ж коли запитала Келпурнию, а вона захотіла мені відповідати?» Автор роману солідарний зі своїми героєм: світ дитини чистий, вам і непотрібно псувати його неправдою. А захищатися від бруду життя дитина, виявляється, може і саме. Джин Луїза Финч майже пам'ятає матері, її з братом Джимом, який старшу від неї чотири роки, виховує батько. Вона випиває участь переважають у всіх хлоп'ячих іграх, лазить по заборам і деревах у своїй вічному комбінезоні, що ні внаслідок чого у світі не погоджується проміняти на спідницю чи сукню. І прозвали її скаутом-разведчиком. І ось біля її брата з'явився білявий приятель Дилл, який бачить у Джин Луизе дівчинку. Він цілує її перед від'їздом додому. А з'явившись наступного літа, каже: «Знаєш, Скаут, нехай ми матимемо дитина». — «Де само одержувати його взяти?» Дилл чув, що є одна чоловік і вона човен, він плаває до якогось острову, де було туман, в якому було хоч греблю гати дітей, і можна замовити йому привезти дитини... Ні, не все так. Дітей породжують одне одного. Але в цієї чоловіки з човном теж взяти... тримав на своєму острові їх хоч греблю гати, тільки потрібно їх розбудити, як подує, вони відразу оживають... Діти створюють навколо себе загадковий, сказочно-романтический світ із негритянських забобонів місце, де можна зустрітися ще з душею покійної людини, якому вже немає шляху на небо; з міських пліток навколо сім'ї Редли; створюють свій «туманний світ, де немовлята дрімають і лише чекають, щоб їх зібрали, ніби квіти, вранці», світ із секретами і загадками, не треба розважати. Швидше з жалю до молодій учительці слухають вони казку про кошечках, що ходять одна в іншу у гості і вбираються у найрізноманітніші одягу. Вони розуміють важкі ситуації, відчувають людей. Діти ростуть, осмислюючи проблеми, які виникають їх. На одній із таких проблем приносить у життя батьківська сестра — тітка Олександра. Це шляхетності. Усі виховні промови залишаються непочутими чи відринутим. Аттикус виявляється правий і у цьому, що виховує негаразд словом, як справою. «Чомусь мені уявлялося так: люди шляхетні — це, від чиїх талантів всім найбільше користі; а й у тітки якось так виходило, хоча її прямо не говорила, ніби чим більше сім'я живе одному місці, тим вона благородніший вигляд. «Тоді й Юели шляхетні», — сказав Джим. Вже третє покоління сім'ї... існувало однією й тому самому клаптику землі за міської звалищем, зростало, і підживлювала з допомогою міської добропорядності. «Походження — не те, що давній рід, — сказав Джим. — Гадаю, що справа у цьому, давно чи вміє твоя сім'я читати і писати... Воображаешь, тітонька пишається тим, що її прадід вмів читати і писати... Але ж хто б народжується грамотним, всім треба навчається від початку». Дванадцятирічний Джим, що хоче стати юристом і наслідує свого батька, осмислює світ, бачить у ньому різні соціальні верстви, й теза Луїзи «все просто люди» звучить йому не переконливо: «Якщо всі люди однакові, чого вони тоді що неспроможні употребиться одне із одним?» Лі показує, як змінюється уявлення дітей про мир. Динамичным виявляється навіть уявлення про їхнє батька. Спочатку вважають його старим, майже соромляться те, що не грає у футбол і лізе на дах, як інших дітей. Та й після випадку з шаленим псом вони дізнаються у тому, що й тато був колись найкращим стрільцем штату. Вони здатні ще оцінити його мудрого і шляхетного рішення будь-коли брати до рук смертоносну зброю, оскільки рано чи пізно він може принести нещастя. Не розуміють, що у спокійному поведінці під час пожежі полягає справжнє мужність, але їхніх очах розгортаються усі події, пов'язані з ділом Тома Робінсона, і вони бачать, що насправді означають батькові слова: «Мужність — у цьому, щоби братися за безнадійна справа і остаточно».

Рубрики: Изложения творів