Асмодей сьогодення (Батьки й діти Тургенєв І. З.) [3/5] – Частина 4

А далі все ці предмети, як відомо кожному, навіть знає анатомії подібно Базарову, становлять частини тіла, і взагалі можуть називатися тілом. Базаров побачивши Одинцовой говорив: "таке багате тіло"; Миколо Петровичу побачивши Фенечки чи ніхто -- р. Тургенєв заборонив йому говорити, -- а думав: "яке миленьке і біленьке тільце!" Різниця, як погодиться всякий, дуже велика, тобто, по суті, немає жодної. Далі Миколо Петровичу не посадив ж Фенечку під скляний прозорий ковпак і милувався нею видали, спокійно, без тріпотіння у тілі, без злості й з солодким жахом. Але -- "Фенечка була така молода, така самотня, Миколо Петровичу був такий добрий і скромний...

(точки в оригіналі). Решта нічого дорозповісти". Ох! ось у тім-то й вся штука, в тім-то й несправедливість ваша, що у тому випадку ви преподробно "досказываете інше", а іншому -- кажете, нічого дорозповісти. Річ Миколи Петровича вийшло так безневинно та лагідно від того, що було закрито подвійний поетичної вуаллю і фрази вжиті більш неясні, аніж за описі любові Базарова.

Відтак у тому випадку вийшов вчинок моральний і благопристойний, а іншому -- брудний і непристойний. Позвольте-ка нам "доказати інше" і щодо Миколи Петровича. Фенечка так боялася пана, що якось, за свідченням р. Тургенєва, сховалася в високу густу жито, аби тільки не потрапити йому у вічі. І раптом її звуть якось до пана до кабінету; бідолашна перелякалася і весь тремтіла як у лихоманці; проте пішла, -- не можна було не послухатися пана, котрий напевно міг прогнати їх із свого будинку; а поза нею вона мала нікого, і взагалі загрожувала голодна смерть.

На порозі кабінету вона зупинилася, зібрала усе своє мужність, уперлася і внаслідок чого не хотіла ввійти. Миколо Петровичу ніжно взяв за ручки і потяг себе, лакей штовхнув її ззаду і їх захлопнув з ним двері. Фенечка "уперлася чолом в скло вікна" (пригадайте сцену Базарова з Одинцовой) і стояла як укопана.

Миколо Петровичу задихався; її його певне трепетало. Але це були не "тріпотіння юнацької боязкості", оскільки він був далеко ще не юнак, не "солодкий жах першого визнання" опанував їм, оскільки перше визнання було перед небіжчицею дружиною: несоменно, отже, це "пристрасть у ньому билася, дужа й важка пристрасть, схожа на злість і, можливо, на кшталт їй". Фенечке було ще більш страшно, ніж Одинцовой з собі Базаровим; Фенечка уявила, що пан з'їсть її, чого важко уявити досвідчена вдова Одинцова. "Я тебе люблю, Фенечка, люблю нерозумно, безумно", -- проговорив Миколо Петровичу, швидко обернувся, кинув її у який жере погляд -- і, схопивши се обидві руки, раптово залучив її себе на груди.

Вона, попри всі зусилля, не могла вивільнитись з його обіймів... Кілька хвилин через Миколо Петровичу сказав, звертаючись до Фенечке: "Ти мене не розуміла?" -- "Так, пан, -- відповідала вона, схлипуючи і отираючи сльози, -- не розуміла; що зі мною наробили?

" Решта нічого дорозповісти. У Фенечки народився Митя, ще й до законного шлюбу; отже, був незаконним плодом аморальної любові. Отже, і в "батьків" любов порушується тілом, і закінчується "до пуття" -- Митею і взагалі дітьми; отже, й у відношенні повне рівність між давнім і молодим поколінням. Сам Миколо Петровичу усвідомлював те й відчував всю аморальність своїх стосунків до Фенечке, соромився їх і червонів перед Аркадієм.

Дивак ж вона; коли він визнавав свій вчинок незаконним, то ми не було б йому вирішуватися нею. Якщо ж зважився, то нічого ж червоніти і вибачатися. Аркадій, бачачи цю непослідовність батька, і йому "щось на кшталт настанови", яким образився батько цілком несправедливо.

Аркадій бачив, що батько зробив справу і практично показав, що він поділяє переконання сина, і його друга; тому й запевняв, що справу свого батька забороняється. Якби Аркадій знав, що батько незгодний із його поглядами тут, він прочитав йому інше наставляння, -- чому ж ти, татко, зважуєшся до справи аморальне, гидке твоїм переконанням? -- був би прав. Миколо Петровичу як хотів брати шлюб із Фенечке внаслідок впливу слідів панства, вона по-рабському підкорялася йому нерівня і, оскільки боявся свого братика, Павла Петровича, яка має було більше слідів панства і який, проте ж, також мав види на Фенечку. Нарешті Павло Петрович зважився знищити у собі сліди панства і саме зажадав, щоб брат одружився.

"Женись на Фенечке... Вона тебе любить; вона -- мати твого сина". -- "Ти це кажеш, Павло?

-- ти, якого вважав противником подібних шлюбів! Але не знаєш, що єдине з шанування тобі я - не виконав те, що ти так справедливо назвав моїм боргом". -- "Дарма ж ти поважав на цім разі, -- відповідав Павло, -- я починаю думати, що Базаров мав рацію, коли дорікав моїй аристократизм. Ні, повно нам ламатися і думати скоріш про світлі; час нам відкласти убік будь-яку метушню" (стор.

627), тобто сліди панства. Отже, "батьки" усвідомили нарешті своєї вади і відклали їх у бік, що навіть знищили єдина відмінність, існуючий з-поміж них й дітьми. Отже, наша формула видозмінюється так: "батьки" -- сліди панства = "діти" -- сліди панства. Отняв від рівних величин рівні, одержимо: "батьки" = "дітям", що потрібно було довести. Цим ми бачимо покінчимо з особистостями роману, з батьками й дітьми, і звернімося філософської боці, до тих поглядам і напрямів, які зображуються у ньому і який становлять приналежність не покоління лише, а поділяються більшістю і висловлюють загальне сучасне напрям і рух.

-- Як бачимо з усього, р. Тургенєв взяв для зображення справжній й дуже сказати, сьогоднішній період нашої розумової життя та літератури, і вже які риси відкрив ньому. З різних місць роману ми отримаємо їх, разом. Перш, бачте, були гегелисты, тепер, нині, з'явилися нігілісти. Нігілізм -- філософський термін, має різних значень; р. Тургенєв визначає її так: "Нигилистом називається той, нічого не визнає; нічого не поважає; який до всього ставиться з критичної позначки зору; який схиляється перед якими авторитетами; який приймає жодного принципу на віру, хоч би яким повагою був би оточений Україні цього принципу.

Перш без принсипов, узвичаєних віру, кроку ступити було неможливо; а тепер не визнають ніяких принципів. Не визнають мистецтва, вірить до науки і як кажуть навіть, що галузеву науку взагалі немає. Тепер усі заперечують; а будувати США; кажуть, це наша справа; cперва потрібно місце розчистити. -- Перш, в недавнє ще час, ми казали, що чиновники наші беруть хабарі, що маємо немає доріг, ні торгівлі, ні правильного суду. -- До того ж ми здогадалися, що базікати, усе тільки базікати наші виразках годі праці, що це веде тільки до вульгарності й доктринерству; ми побачили, як і розумники наші, звані передові люди і викривачі, куди годяться, що ми займаємося дурницею, тлумачимо якесь мистецтві, несвідомому творчості, про парламентаризмі, адвокатуру і дідько знає що, коли про насущне хлібі, коли найгрубіше марновірство нас душить, коли всі наші акціонерні товариства лопаються єдино від цього, що існує брак чесних людей, коли сама свобода, яку клопочеться уряд, навряд чи піде нам про запас, оскільки мужик наш радий себе обікрасти, аби тільки напитися дурману у шинку.

Рубрики: Изложения творів