Легенда про великого інквізиторі Достоєвського. Досвід критичного коментарю. (Брати Карамазови Достоєвський Ф. М.) – Частина 24

Величезна зірка, така светильнику[75], впала на джерела вод, і вони гіркі". Але тим полум'яніше вірять решта вірними. Сльози людства сягають Нього; як і чекають Його, люблять Його, сподіваються на Нього, жадають постраждати й померти за Нього, як й раніше.

І "ось стільки століть молило людство з вірою і полум'ям: бо, Боже, явися нам! стільки століть волало до Нього, що Він, в незмірнім співчутті своєму, зажадав зійти до благаючим". Сцена зсувається, і цю розповідь зосереджується. Відкривається Севілья, на пекучі вулиці якої спускається тихий вечір.

Натовпи народу розходяться туди, й сюди; раптом з'являється Він, -- "тихо, непомітно, у тому самому образі людському, у якому ходив 33 року, між людьми п'ятнадцять століть тому". По виду, із зовнішністю Він нічим не відрізняється від інших, -- але, дивна річ, "усі впізнають Його. Народ непобедимою силою прагне Нього, оточує Його, наростає колом Нього, слід за Ним. Він мовчки проходить серед них тихою усмішкою нескінченного співчуття.

Сонце любові горить в Його серце, промені Світу, Просвітництва і Сили течуть з очей Його засновником і, виливаючи на людей, стрясають їх серця ответною любов'ю. Він простирає до них руки, благословляє їх, і зажадав від торкнутися Нього, лише до одягам Його, виходить целящая сила. І з натовпу вигукує старий, сліпий з дитинства: "Боже, зціли мене, та й я Тебе побачу", -- і як б луска з очей його, і сліпий Його бачить. Народ плаче і цілує землю, за якою відбувається Він.

Діти кидають перед Ним квіти, співають і волають Йому: "Осанна!" -- "Це Він, це є Він, -- повторюють все, -- це повинен бути Він! це як Він!" Він стає в паперті Севільського собору той самий хвилину, коли у храм вносять з плачем дитячий відкритий білий маленьку труну: у ньому семирічна дівчинка, єдина дочка одного знатного громадянина. Мертвий дитина лежить весь у квітах.

"Він воскресить ту дитину", -- кричать з юрби заплаканої матері. Вийшовши назустріч труни соборний патер дивиться на спантеличенні і супить брови. І ось лунає крик матері померлого дитини, вона валиться до ніг Його: "Якщо це Ти, то воскреси дитя моє!" -- вигукує вона, простираючи до Нього руки.

Процесія зупиняється, маленьку труну опускають до ніг Його, Він дивиться зі стражданням, і вуста Його тихо вкотре вимовляють: "Талифа куми" -- "І возста дівиця". Дівчинка піднімається в труні, сідає і смотрит[76], всміхаючись, здивованими, розкритими очицями колом. У руках її букет білих троянд, з яких вона лежала у своїх домовинах. У народі сум'яття, крики, ридання". У той саме час минає повз собору дев'яносторічний старий, з схудлим обличчям, в грубої волосяний рясі, кардинал Римської церков й разом Великий Інквізитор країни.

Він зупиняється, видали спостерігає всі події, і погляд його затьмарюється. Крики народу лунають перед ним, їй чуються ридання стариків і молодь "осанна" з дитячих вуст, бачить подымающегося з труни дитини; і вже, обертываясь, він підкликає жестом священну варту, та вказує їй на Виновника сум'яття і торжества. І народ, "вже привчений, покірний і трепетний", розсовується; воїни підходять до Нього, беруть Йому вторив і ведуть. Натовп схиляється до землі перед похмурим дідом, він благословляє народ і відбувається далі.

Пленник наводиться в темне підземеллі Святого Судилища і замикається там. Вечір закінчується, і настає "тиха і бездиханна" південна ніч. Повітря гарячий що й сильніше наповнений ароматом квітучого лавра та лимону.

Серед тиші раптом заскрипели іржаві петлі тюремної двері, вона відчиняються, й у підземеллі входить старий Інквізитор. Двері замикається його відразу ж, і він є наодинці зі своїм Пленником. Довго він вдивляється в Його обличчя, ставить тьмяний світильник до столу, наблизиться і шепоче: "Це Ти?

Ти? -- Але, без відповіді, швидко додає: -- Не відповідай, мовчи. І що б Ти міг сказати? Я занадто знаю, що Ти скажеш.

Так Ти і право не маєш нічого додати до того що, що вони сказано Тобою колись. То навіщо ж Ти прийшов нам заважати? Бо Ти прийшов нам заважати, і Сам це знаєш. Але чи знаєш, що буде?

Не знаю, хто Ти, і чути не хочу: Ти чи лише подобу Його, але завтра ж засуджу і спалю Тебе на вогнищі, як найлютішого з єретиків, і той самий народ, що сьогодні цілував Твої ноги, завтра ж, за одним моєму помаху, кинеться підгрібати до Твоему вогнищу вугілля, -- знаєш Ти це? Так, Ти, то, можливо, це знаєш", -- додав він у проникливому роздумі, і мить не відриваючись поглядом від своєї Пленника. У цих напружених, рвучких словах вже взято все варіації наступної діалектики: визнання Божественного збережено до ясності відчуття Його, до споглядання; і ненависть до Нього простирається до загрози -- завтра ж винищити Його, спалити і розтоптати.

Це -- найбільше історія з'єднання і водночас роз'єднання людської душі з її Предвечным Джерелом. Вдалині, як і перспективі, показується якесь дивне ставлення народу, до мільйонів пасомых душ: цьому плані є, безсумнівно, тривожна турбота, т. е. кохання, й разом презирство, і частку якоїсь обман, щось приховане. У мовчанні Пленника й у словах: "так, Ти, то, можливо, це знаєш" -- ковзає блюзнірська думку, що з самого Спасителя открывающаяся сцена виявляє щось нове і несподівана, якусь велику таємницю, якої Він знав раніше й починають розуміти тільки тепер.

І таємницю цю хоче Йому висловити людина: "тремтяча тварина" відчуває у собі такої сили переконання, що із усім своїм долі, що ні боїться стати з нею і на нього перед своїм Творцем і Богом. В усьому подальшому сповіданні, яке висловлює старий, розкривається рушійна ідея Римської церков; але важко відійти від думки, що ця ідея є разом і сповідування людства, наймудріше і проникливий свідомість їм доль своїх, до того ж як минулих, і це переважно, майбутніх. Західна Церква, звісно, є лише романське розуміння християнства, як Православ'я -- греко-славянское його розуміння й протестантизм -- німецьке.

Але річ у цьому, що з цих гілок, куди розпалася всесвітня Церква, лише перша зросла в всю величину своїх сил; інші дві лише зростають. Католицизм закінчено, завершено своєму внутрішньому додаванні, він чітко усвідомив свій зміст і непоборне по наш час прагне провести їх у життя, підпорядкувати йому історію; навпаки, інші дві Церкви чужі настільки ясного себе сознания[77]. Саме тому, повторюємо, неможливо утриматися від здобуття права не узагальнити до межі, до обсягу всього й всієї історії, дивне визнання Инквизитора, висловлюване наодинці Христу. Він розпочинає працю з затвердження, що це заповідане Христом вчення, як він збережено Провидінням, є щось вічне і нерухоме, як і викинути з нього не можна, так не можна й нічого щодо нього надбавити.

Рубрики: Изложения творів