Записи в рубрике 'Всесвітня література'

Філософський зміст пошуку щастя в п'єсі Моріса Метерлінка «Синій птах»

як відомо, у театральному мистецтві символізм представляли яскраві митці різних європейських країн, серед яких, можна виділити Є. Верхарна, Р. фон Гофмансталя, М. Метерлінка, Р. Гауптмана, Р. Ібсена, Л. Андрєєва, Про. Блоку, Про. Олеся.. Алі слід зазначити, що найяскравішою й найзагадковішою зіркою на небосхилі театрального символізму був, на думку більшості мистецтвознавців, бельгійський драматург Моріс Метерлінк (29 серпня 1862 р. — 5 травня 1949 року).

Теоретичні роздуми М. Метерлінка про драму у п'єсі «Сліпі»

На березі моря дванадцять сліпців очікують свого поводиря — старого священика, який має відвести їхнього до притулку. Та їхнє очікування марне — поводир знаходиться серед них, але й він мертвий. Трагізм стану людей, котрі очікують свого порятунку, майстерно передається атмосферою мовчання, яку пробуджує страх. Стан мовчазного очікування стає дедалі напруженішим, репліки персонажів створюють відчуття жаху й розпачу.

Образ крилатої «людини» в художній літературі

Упродовж дорослого життя сьогоднішнім юнакам та дівчатам доведеться визначитись із вибором: як жити? кім бути? Твори, котрі ми із вами вивчали (Р. Гарсіа Маркеса, Максима Горького, Ф.Кафки), багатьох із вас вразили, зацікавили, спонукали до роздумів. Можливо, декому допомогли знайти відповіді на поставлені запитання. Український співає В.Симоненко висловив свою думку так: Люди різні між нас бувають — Симпатичні, гарні, чудні. Дні за днями, бува, куняють. А живуть лиш у мріях та сні. Може, це й не дуже грішно — Не для всіх ж доступна далеч, Тільки чомусь в очах їхнього смішно Заплелися журба й шкода. І життя мовби їхнього не било. І дріма у яких чимало сили, Алі їм лише знятися крила, Наяву — смердоті зовсім без крил. Тож котрі смердоті, ці "крилаті люди"? Людей споконвіку цікавило запитання: "Чому люди й не літають? Чому люди й не літають, як птахи?". Ці слова ми й взяли як ключове запитання до тими .(Озвучення слайду). У казках, міфах є достатньо багато героїв, котрі мають крила, котрі вміють літати чи прагнуть злетіти. Це Дедал та Ікар, Ніка, Гермес — герої грецьких міфів. Дюймовочка, казкова героїня, у якої з'являються крила, коли вон стає щасливою. Найбільш відомим, на форумі нашу думку, є Ікар, який непросто хотів літати в небі, а, Незважаючи на засторогу батька, на небезпеку, таки піднявся до сонця. Це прагнення польоту можна визначити словами Сучасної пісня: Я вільний, наче птиця в небесах! Я вільний, я забув, що таке страх. Я вільний, з диким вітром нарівні, Я літаю наяву, а чи не уві сні. Тема "крилатості" цікавить багатьох прозаїків різних епох й країн. (Озвучення слайду).Образ "крилатої людини" має різні значення, іноді протилежні. Наприклад, у Максима Горького: "Про, якби до неба одного разу піднятися!" й "Літай чи ползай — кінець відомий". УЛ. Толстого "крилата людина" — ангел — бачить людей люблячими, а й у Гарсіа Маркеса — навпаки, людям "несила жити в пеклі, повному ангелів". Грегор Замза Ф.Кафки то й не зміг розкрити своїх крил, котрі сховалися под панциром на спині. Найбільше нам сподобався твір, який ми прочитали самостійно: Р.Бредбері "Дядечко Ейнар". ( Інтернет допоміг, але й обговорення ми спеціально не читали, щоб матір свою думку). У письменника, як ми зрозуміли, людина "вільно літає", коли любити, коли вільна, коли приносити щастя іншим, вірить у собі — тоді й сама счастливое. Цю тему ми ще будемо обговорювати. Алі висновок такий: крила — це символ духовності, багатства думи, емоційного піднесення, впевненості та незалежності. Крила потрібні лиш тім, хто літає. Подумай, як живуть люди, що смердоті роблять, де смердоті'? Затримайся й поміркуй, чому? Одні ходять пішки, інші літають. Деякі опускають руки. ...Для чого ми живемо? Дехто ходити пішки, а хтось літає... Ці слова Гарнера, гадаю, якнайкраще підбивають підсумок сказаному.

«Кам'яний гість» у контексті світової тими

Традиційні образи, сюжети, мотиви виникають, як правило, здебільшого у національних фольклорах, історіях, літературах. Багато із них переходять до інших літератур, набуваючи при цьому різних самобутніх оновлень та інтерпретацій на інонаціональних грунтах. Найпоширенішими є античні, біблійні, середньовічні образи та мотиви, котрі часто називають світовими. Упродовж віків смердоті матимуть різне ідейнохудожнє трактування, часто полярне, виступатимуть носіями відповідних світоглядів певної доби, імпульсами суспільних алюзій та літературних ремінісценцій.

Трагедія ідеаліста в романі «Великий Гетсбі» Френсіса Скотта Фіцджеральда

"Великий Гетсбі" — один із найкращих творів письменника. У ньому найяскравіше виявились дві властивості таланту Фіцджеральда — пафос, емоційна напруженість романтика й гострий, навіть сатиричний погляд реаліста. Ці властивості переплітаються в художній тканині твору, створюючи яскравий та індивідуальний малюнок. А художня тканина будьякого твору словесності — це насамперед його мова. Цілком справедливою є думка проф. А. І. Ревякіна, що мова твору "в будьякому своєму прояві не нейтральна, а ідейно й естетично цілеспрямована, підкорена певним завданням, котрі поставивши собі за письменник".

Сюжет п'єси Кальдерона «Життя це сон»

Якщо виводити походження терміна «бароко» від слова «перлина», то п'єса «Життя — це сон» є чи не найкоштовнішою перлиною як за місцем у творчому доробку П. Кальдерона, то й в ролі ілюстрації основоположних принципів й поетики бароко. Від години її створення минули сотні літ, а знаменитий монолог Сехисмундо («Ой, горі тут Мені...») до цого години вивчається в іспанських школах. П'єса і нині переносити в найкращих театрах країни, зокрема на мадридській сцені, а найталановитіші іспанські актори вважають честю грати роль Сехисмундо. Іноді дослідники ставили літературні твори Кальдерона над шекспірівськими (як це робили романтики). У чому ж заподій надзвичайного успіху, який випав частку творчого доробку Кальдерона, зокрема драми «Життя — це сон»? Напевно, вичерпну відповідь на це запитання дати неможливо, але й сам процес її пошуку допоможе яскравіше висвітлити художні особливості твору. Сюжет п'єси напружений й гостродинамічний, із багатьма несподіваними поворотами, що притаманне літературі бароко. Дія відбувається у вельми умовній Полонії (Польському королівстві), деякі персонажі (Росаура, Астольфо, Кларін) путі філософські проблеми: яким є місце людини у світі? Чим вона відрізняється від звіра й що робить людину людиною? Чи впливає людина зважується на власну частку й як може це робити? Водночас це твір алегоричний, адже життя Сехисмундо можна розглядати як алегорію (інакомовлення, паралель) життя людства — пошуки свого місця у світі, намагання розібратися в мотиви своїх й чужих учинків. Та і сама типова для бароко формула «життя — це сон» може розглядатися й як метафора, й як алегорія (лисиць — це хитрість, а життя — це сон). Будова драми струнка і добро продумана: вона складається із трьох хорнад. як пише чудовий знавець іспанської мови М. Литвинець, «хорнада — прадавнє іспанське слово, що означає "шлях, пройдений людиною протягом дня"». Справді, у драмі «Життя — це сон» є три хорнади й дія в ній відбувається упродовж трьох дні. Ос-кільки драма є «служницею двох панів» — літератури і театру (тобто вон розрахована як на читання, то й на інсценізацію), то із цієї точки зору поділ саме втричі хорнади ідеально підходить для втілення сюжету твору (зокрема — зміни театральних декорацій): • перша хорнада (перший день) — Сехисмундо у вежі — ніч (сон); • друга хорнада (другий день) — Сехисмундо в палаці — ніч (сон); • третя хорнада (третій день) — Сехисмундо спочатку у вежі, а потім — у палаці. План Басиліо почали втілювати: випивши снодійного наспіваю, Сехисмундо заснувши, а коли прокинувся в палаці і нарешті дізнався про заподій свого безвинного ув'язнення, то обурився й пові у собі так свавільно і жорстоко, ідо начебто «підтвердив» віщування зловісного гороскопа. Басиліо, переконаний у своїй правоті, наказує повернути в'язня до вежі так саме под годину сну. Прокинувшись у добро знайомій вежі, принц уважає, що палац й усі події минулого дня були його сном («життя — це сон»). Тім годиною, дізнавшись, що є законний спадкоємець трону, але й уладові збираються віддати чужинцюмосковиту, частина війська збунтувалася і звільнила Сехисмундо, запропонувавши йому статі королем Полонії. У вирішальній битві війська принца перемогли армію Басиліо. Здавалося б, колишньому в'язню саме годину помститися батькові на, що тієї з ним зробив. Цього очікували як придворні, то й сам Басиліо. Однак Сехисмундо ув'язнив організаторів бунту, котрі зрадили Басиліо («Зрадник понад не потрібний/В годину, коли минула зрада») й звільнили його самого, пробачив батькові кривду, повернувши йому трон й визнав своїм королем. Усі сприймають це як диво, як чудесну метаморфозу — перетворення звіра на людину, причому людину шляхетну і мудру (Басиліо: «Розум твій всіх дивує»; Астольфо: «У нього уже і та повада!»; Росаура: «Мудрий він й справедливий!»). На палаці, нарешті дізнавшись про заподій своїх страждань, він просто почав мстити за несправедливість. Те де ж витоки його жорстокості: у вродженій потребі творити зло чи в примусовому позбавленні волі, яку спровокувало його на жорстокі вчинки? І хто винен у бо людина перетворюється на звіра: Сехисмундо чи Басиліо? На очах оточуючих його жорстокість дійсно мала звіроподібний вигляд й справджувала страшне віщування: «Коли візьмеш від людини, / У якої людського — ім'я єдине, /Яка — лиха, безжальна, / Жорстока, тиранічна й брутальна, /Породжена між звірів?..» І лише одному звільнення принца бунтівними солдатами являє нам Сехисмундолюдину. Він сам зробив собі справжньою людиною, стримавши свої інстинкти і забаганки, й, зрештою, заявивши: «...Загнуздаєм / Честолюбство й злість, / Це шаленство йлють сліпу». Це — кульмінація твору, моральне переродження звіра на людину. А Сехисмундо на початку й наприкінці твору — це взагалі дві різні людини. Спочатку це напівдикий самітник, який зріс у вежі поміж диких звірів й сам нагадує звіра як внутрішньо (дика вдача, нестриманість, намагання задовольняти свій перший ліпший інстинкт чи бажання), то й зовнішньо — не випадково він постійно з'являється у звірячій шкурі. Мало змінює його внутрішню сутність й перевдягання в пишний одяг принца, коли, слова, «ретельні служники / Уклякали, називали/Мене принцом й вдягали/ У шарлати й шовки». У гніві він викинув з вікна слугу («заподіяв смерть нароком»), погрожував Астольфо, брутально поводився із жінками. Тобто у нас собі наявність королівської мантії не є гарантією, що на троні сидить людина, а чи не звір (це теж важлива думка, особливо в часи монархії, коли живий Кальдерон). Проте чи не тому Сехисмундо і перетворився на звіра, що його ув'язнили без звинувачуй, повіривши туманним віщуванням гороскопа? І саме це стало справжньою причиною, через якої жахливе пророцтво почало здійснюватися? Зло породжує зло: несправедливість, долі скорився, тієї за нею іде, а хто ані — того вон тягне за сооою силоміць»? Проблема долі (фатуму) й її впливу на життя людини був втілена ще в міфах й здавна цікавила письменників. Так, сам Зевс боявся долі (згадайте троянський цикл й таємницю Прометея). Не втік від своєї долі і київський князь Олег, таки вбитий своїм «вірним товаришем» — бойовим конем («Повість минулих літ» Нестора Літописця й «Пісня про віщого Олега» Про. Пушкіна). Недаремно в Елладі виникла так кликана «трагедія фатуму». Так, Едіп («Едіпцар» Софокла) не зміг уникнути своєї долі, хоч як він того хотів, утікаючи від Меропи і Поліба й тім самим наближаючись до пророкування про вбивство батька і одруження із матір'ю. Отже, Кальдерон узяв традиційну проблему. І якщо дельфійський оракул змінився на «полонський» гороскоп, то. що це міняє по суті? Так саме, як Едіп, від долі збирається втекти Басиліо, ув'язнивши свого щойно народженого (а тому безневинної!) сина, якому Клотальдо згодом так пояснює причину його ув'язнення: «Ті страждав тому в неволі/1 в темниці був закутий, / Схований, щоб відвернути / Зло і немилосердя долі». Так саме пояснює своє рішення і Басиліо: «...Повіривши у частку, /Коли Мені явило небо / Віщуваннями швидкими /І майбутньою бідою, / Я рішився ув'язнити / Звіра, зродженого мною». Батько на Кальдерон усетаки залишає ледь помітні шпаринки в чорній запоні фаталізму, тім самим інтригуючи читача. Час від години герої (ганьби побіжно і несміливо), але й припускають, що частку можна здолати, принаймні на неї можна вплинути. Так, до Сехисмундо звертається Клотальдо: «Алі із вірою, що ти / Збореш лиховісні зорі, / Бо шляхетний чоловік й в горі / Здатний їхнього перемогти» чи Басиліо: «Я бажання / Мав зустріть тобі на волі, / Колі ти зірок й долі / Переможеш віщуванням. І щоправда, як мовилося, пророцтво, яку почало збуватися, «відмінилося»: сін пробачив батькові несправедливість й повернувши йому уладові, а сивина Басиліо стала килимом для його ніг. Здолав пророцтво саме тієї, проти кого воно та віщувало, — Сехисмундо. Через усю п'єсу «Життя — це сон» послідовно проводитися думка: людина може і винна долати не присуди долі, а на саму собі — шляхом духовного і морального вдосконалення, це і є тієї істинний шлях, що Веде до добра. Треба приборкувати в собі звіра, й тоді людина не повністю залежатиме від фатуму. Цей, другий, «рецепт» теж укладений у вуста Сехисмундо: «...Хто змогти бажає / Свою частку розумним /1 терплячим бути має».

Жанрова своєрідність п'єс Кальдерона

Драма (як жанр, не плутати із драмою як з родом літератури!) — це п'єса соціального чи побутового характеру із гострим конфліктом, який розвивається в постійному напруженні. Автор прагне розкрити психологію персонажів, дослідити еволюцію їхніх характерів, мотивацію вчинків й дій. Щодо п'єс Кальдерона, то їхня «жанрова класифікація проводитися залежно від того, до якого із полюсів, трагедійного чи комедійного, тяжіють п'єси за їхнім тематичним змістом, тональністю, особливостями композиції, зокрема розв'язки — "кривавої" чи щасливої» (Д. Наливайко). як за ковтком води можна пізнати смак джерела, то й за проблематикою драми Кальдерона можна дізнатися про провідні мотиви бароко. У добу Відродження Шекспір вустами Гамлета співає «ренесансний гімн людині»: «Який довершений витвір — людина! Шляхетні думи! Безмежні здібності! Увесь вигляд, кожен рух викликає захоплення. Вчинки нагадують янгола! Бога нагадує розуміння! Окраса всесвіту! Взірець усього сущого!» як мовилося, антропоцентризм й гармонійна картина світу доби Відродження не витримали перевірки годиною. Отже, необхідно було б знову визначати місце людини у світі, але й уже на нових світоглядноестетичних засідках, що і робили письменники бароко, розглядаючи цілий комплекс філософських проблем. Третя провідна проблема бароко, утілена в драмі, — як свобода людини співвідноситься із волею Бога? Мистецтво бароко буквально пронизане алегоріями, символами та емблемами. Згадаймо ланцюги і в'язницю (символи неволі), котрі прстійно супроводжують Сехисмундо майже до фіналу твору. Він — невільник, це уже спочатку підкреслено Кальдероном. Отже, постійне прагнення робити добро є необхідною умовою того, щоб людина був людиною, здолала шлях від зла до добра — вісь перший «рецепт» Кальдерона і одна із провідних думок твору. Друга філософська проблема доби бароко — чи здатна людина перемогти частку, фатум? Ця проблема також тісно пов'язана із конфліктом драми Кальдерона: пророцтво про частку Сехисмундо не відповідає його справжній долі. Пам'ятаймо, що Кальдерон писавши у часи розквіту абсолютної монархії, коли від волі однієї особини — короля, царя, імператора чи султана залежали долі мільйонів людей й навіть цілих народів. Отже, його драма є соціально значущою. Можна помітити ще однією проблемою — проблему честі. Тут вон найяскравіше втілена в образі Росаури, котра готова відстоювати свою гідність зі зброєю до рук. Узагалі в Кальдерона був ціла низька «драм честі», та і самому письменнику доводилося захищати свою честь навіть у двобоях. Проте в драмі «Життя — це сон» ця проблема не є центральною. скільки повірив гороскопа, що наперед уважав невинну людину (бо хіба немовля винне, що його матір померла под годину пологів?) звіром. І так саме, як Едіп, не втік від своєї долі і Басиліо: навіть ув'язнивши сина вдруге, він отримав бунт війська і одному (тепер вже всупереч його волі) Повернення «синазвіра» до палацу. Зрештою, Басиліо визнав свою помилку й дійшов висновку, що «даремнілюдські справ / І стремління марні проти / Сили вищої і заподій! /Я, аби від бунту і смерти / Увільнити батьківщину, /Сам зв довів доти, / Чим боявся їй зашкодить». Одне слово, чого Едіп й Басиліо найбільше боялися, ті із ними і трапилось — «частка потягла їхнього за собою силоміць» Однак усе-таки Кальдерон уважав, що частку вплинути можна, що і утілив у філософській драмі «Життя — це сон»

Філософська драма «Життя – це сон»

У п'єсі «Життя — це сон» утілені провідні світоглядні та художні принципи і риси бароко. Передовсім це необмежена універсальність, космічні масштаби, якими вільно оперує Кальдерой. Так, змальовуючи жахливе затемнення Сонця (як зловісне віщування, лихий знак), що було б якраз у день народження Сехисмундо, пензель художньої уяви драматурга робить воістину грандіозні мазки, призначаючи в ролі акторів у цьому космічному спектаклі Сонце, Місяць й Землю: ...Кров ллючи, стялося Сонце З Місяцем в жахнім двобої. За бар'єр обравши Землю, Двоє світичів небесних Билися, промені схрестивши, як на шаблях величезних... Цього ж дня, що із болю корчивсь, Жару сонячного повен, Сехисмундо народився. І в знаменитих пишних барокових метафорах теж відчуваються якісь космічні виміри: «Видніє карта світу в осіянні, / Адже Земля — це тіло, /Вогонь — то серце, що затріпотіло, /Дихання — вітер, море — біла піна, /1 весь цей хаос бачу я, людина, / (Бо тілом, піною і душі горінням — /Це моря, вітру й землі створіння)». Подібне бачення нашої планети знаходимо в прадавніх міфах різних народів світу, наприклад у троянському циклі еллінських міфів, із якими ві ознайомились у восьмому, класі, — згадаймо скаргу ЗемліГеї тих, що люди дряпають її тіло плугами, котра підштовхнула її онука Зевса до розв'язання Троянської війни. Цікавою є наявність у творі іншої улюбленої метафори бароко — «життя — це театр», як мовилося, суголосної написові на театрі Шекспіра «Глобус»: «Увесь світло лицедіє». У Кальдерона читаємо подібну думку: «Хай на сцені у просторім / Цім театрі світовім / Вже в оформленні новім /Розіграється картина, — / Помста Сехисмундосина/Із тріумфом бойовим». Часто відзначуване дослідниками прагнення вразити читача, подіяти на аудиторію, підкорити її своєму впливові притаманне мистецтву бароко, відчутне в драмі до того, що звичайні слова часто замінюються надмірно пишними розгорнутими метафорами. Так, на самому початку твору звертання Росаури до свого коня, яку могло б уміститися в коротку фразу: «Куди ти поспішаєш, мой коню?», перетворюється на пишний, пафосний монолог: «Про гіппогрифеі ярий, / Який примчався вітрові до парі, / Куди на горя нашого, / Безлуска рибо й безкрилий пташе, / Мій коню, в шалі тому / По лабі ринту2 плутанім, крутого / Цих скель стрімких й голих / Летиш крізь зарості, немов на сполох?» Причому суто в інформативному плані така заміна абсолютно нічого не дає, це декоративний, «заворожуючий» читача художній прийом, який доти ж уповільнює читання й десь навіть спантеличує його, бо це справжнісінька загадка. Проте це й є виявом поетики бароко. Сприяє популярності твору Кальдерона і афористичність його мови. Мудрі життєві повчання подані в досконалій формі: «Хто від біди біжить — біду зустріне»; «Коли зберігав я, ті й змарнував»; «Хто від смерти утікає, тієї скоріш її знайде»; «Зрадник понад над годину, коли минула зрада» й т. п. Треба підкреслити і поетичну майстерність Кальдерона. Його вірші довершені, смердоті є взірцем іспанського віршування. Недаремно ж знаменитий іспанський співає Ф. Р. Лорка захоплювався ними. як бачимо, Кальдерон порушував загальнолюдські, «вічні» проблеми: хто така людина в цьому світі? Чи може вон впливати зважується на власну частку? Чи може збезчещена людина вважатися людиною? Чого в людині понад — божественного чи тваринного? як їй не перетворитися на звіра? Щодо останнього запитання, то воно та є основним й в XX столітті, коли людство розділилося на тихий, хто разом зі своїми приреченими учнями добровільно йшов до побудованих фашистами газових камер, й тихий, хто прирікав мільйони собі подібних на вогнища бухенвальдів й хіросім. Хоча усі смердоті народжені людьми. Отже, драма Кальдерона є актуальною й нині. Якось один митець сказавши, що видатний іспанець Мігель Сервантес перебуває на небі поряд з престолом самого Бога й донині із лагідною сумною усмішкою чекає, хто ж з людей нарешті посправжньому зрозумієрозгадає його роман «Дон Кіхот»... Нікарагуанський співає Рубен Даріо так саме уявив собі іншого іспанця, їїедро Кальдерона, якому присвятив вірш: З Ваших слів «життя — це сон» Бачу я, що доброчинна, Мудра і знаюча людина Ві, дон Педро Кальдерон. Тож, віддавши свій уклін, Скажу Вам, як нікому, Коли життя не сон, й тому Ві кпите звідтіль, який був мастаком, З тихий, хто каже, що це так У світі нашому малому. Переклад М. Литвинця як зазначалося, мистецтву бароко притаманна схильність до вживання антитези, «поетика контрастів». У драмі «Життя — це сон» наявна ціла низька стрижневих антитез (утілених переважно в антонімічних парах), котрі пронизують завісься текст твору: «людина — звір»; «свобода — неволя»; «добро — зло»; «палац — вежа»; «життя — смерть»; «колиска — труна» й т. п. Остання антонімічна пара у творах Кальдерона особливо значуща. Колиска (як символ початку людського життя) й труна (як символ його кінця) є улюбленою емблемою бароко і особливо його драматургії. Так, под годину вистав п'єс Кальдерона із одного боці сцени часто виставляли колиску, а із іншого — труну як алегорію життєвого шляху людини (від початку до кінця — від колиски до труни — від «А» до «Я» — від «альфи» до «омеги»). Наступною рисою драми «Життя — це сон» є вміле використання традицій й здобутків світової літератури і культури, із якою Кальдерон був добро обізнаний. Його твір інтелектуальним, у ньому вільно обігруються мотиви світової міфології та літератури. Так, слугу, який потонувши, бо його викинув у вікно Сехисмундо, Кларін порівнює із персонажем еллінської міфології Ікаром, який впавши у море, коли сонце, до якого від надто наблизився, розтопило йому крила, зліплені Дедалом з воску.